Шановні мешканці Татарбунарської громади!

Сьогодні минає чотири роки з того лютневого ранку, який назавжди розірвав наше життя на «до» та «після». Чотири роки, як велика війна увійшла в кожну домівку, змінила кожну долю і випробувала на міцність наш дух.

Ми пам’ятаємо перші години: шок, невідомість, але разом з тим — неймовірну хвилю єдності. Хтось із нас взяв зброю в руки і став на захист країни, хтось став волонтером, донором, хтось, забувши про відпочинок, вихідні, відпустки, почав працювати дні і ночі з однією метою – метою перемоги і повернення до мирного буття.

Ці чотири роки будуть назавжди викарбувані в нашій пам’яті іменами тих, хто більше не повернеться додому. Жодні слова не вгамують той біль, коли наші рідні, друзі, сусіди чи знайомі повертаються в громаду на щиті, і ми змушені зі сльозами на очах, з пекучим болем в серці проводжати їх в останню дорогу.

Чотири роки — це довгий і важкий шлях. Але, не зважаючи ні на що, ми вистояли. Попри обстріли, блекаути та тривоги, наша громада, як і вся наша країна, продовжує жити. Працюють школи, дитсадки та лікарні, підприємства і підприємці, аграрії трудяться на новий урожай.

Я хочу подякувати кожному з вас за Вашу боротьбу. Дякую нашим енергетикам, комунальникам, лікарям і вчителям. Але найперше — низький уклін нашим військовим за можливість бути зараз тут. Вони — наша гордість і наша надія.

За ці чотири роки ми довели: українців неможливо зламати, якщо ми тримаємося разом. Наша сила — у нашій єдності та вірі у справедливість. І ми пройдемо цей шлях до кінця. До справедливого миру. До перемоги.

Бажаю кожній родині дочекатися своїх рідних з фронту. Бажаю нашому місту тиші, а нашій Україні — сили.